Мірандська мова: нею розмовляють лише в Португалії - і тільки там.
Стара жінка в простій сірій сукні і з господарчою торбинкою, повною довгастих жовто-гарячих кабачків, покликала мене з відстані, знаходячись вниз по вулиці. Я не мав жодної уяви, що вона говорить, - і це не могло не втішити мене. Зрештою, я прибув до її села - Мальядаш (Malhadas), на північному сході Португалії - з конкретною метою: не зрозуміти нікого.
"А, Ви не розмовляєте мірандською", - сказала вона, переходячи на португальську, мову, якою я, проживши декілька років в Бразилії, володію вільно. - "Я подумала, що ви той хлопець, який приходить перевіряти лічильники електроенергії".
Це було обґрунтоване припущення: чужинці в ізольованому Мальядаші з'являються нечасто. Але фактично і я прибув туди, щоб виконати певну перевірку. Я хотів почути якомога більше мірандської, другої офіційної мови Португалії - чи то від відвідувачів розміщеного неподалік кафе Cуrdoba, чи від дідусів, які розмовляли на лавочці, чи від жінки, яка поверталась додому з крамниці. Люди прямують у подорожі, цікавлячись різноманітними речами: пейзажами, дикою природою, їжею, народною творчістю, музикою. Чому б і не мовою?
Втім, вивчати мірандську я не планував. За три дні я б не просунувся далеко, та й мова, якою розмовляють лише 10 чи 15 тисяч людей в регіоні, який називають Planalto Mirandês, або Мірандське плато, які до того ж всі розмовляють португальською, навряд є корисною. Проте я часто наштовхувався на згадки про ізольовані мовні осередки в Європі, і цього разу хотів дослідити один особисто. І я майже не міг уявити більш економної визначальної концепції подорожі, ніж мова: кажуть, що балачки коштують небагато, але насправді вони - безкоштовні.
В 1999 році мірандська стала другою офіційною мовою Португалії завдяки регіональному лобіюванню і одному юристу, який був зацікавлений у справі. На практиці це не важить багато, проте символічно це було предметом гордості майже кожного, кого я зустрічав; це ознака, яка практично відкинула всі зневажливі закиди про те, що мірандська є діалектом португальської. Цю романську мову з астуролеонської групи сьогодні вивчають факультативно в місцевих загальних школах, а книгарні продають невелику кількість книг, написаних або перекладених мірандською мовою, включаючи переклад віршованої португальської епопеї «Лузіади» (Os Lusíadas).
Коли ця земля була частиною середньовічного королівства Леон, весь регіон розмовляв леонською, мовою, що передувала мірандській, розповів Карлос Феррейра, носій мірандської, який керує місцевою туристичною організацією. Коли Португалія стала незалежною в XII сторіччі, Мірандський регіон став достатньо віддаленим і ізольованим від інших частин країни, що призвело до спроб зберегти мову.
Ця мова майже непомітна в Міранда-ду-Дору, найбільшому місті регіону, яке має біля 2000 жителів. Проте я таки відвідав це добре збережене старовинне місто, в якому книгарня Andrade продає книги, надруковані мірандською, а музей відзначає місцеві землеробські та культурні традиції виставками давніх меблів ручної роботи, селянських та ремісницьких інструментів і колекцією capas de honra - традиційного та дивакуватого, схожого на церковне, вбрання, яке до початку минулого сторіччя слугувало повсякденним одягом для чоловіків.
Замість того, щоб залишитись в Міранда-ду-Дору, як робить більшість португальських і іспанських туристів, які приїжджають кожного літа, я шукав кімнату в одному з оточуючих дрібніших містечок. Я обрав найдешевший варіант: Restaurante Residencial Gabriela в місті Сендін, за півгодини від Міранди. За 25 євро на день (включаючи сніданок) я провів два дні в одній з приблизно дюжини чистих сучасних кімнат, які б в інших частинах Європи легко могли б коштувати вдвічі-втричі більше.
Як я дізнався ввечері в ресторані готелю, я був не лише єдиним постояльцем в готелі, але й єдиним, хто прийшов на вечерю. Лурдінас Фернандес, яка тримає готель разом зі своєю сестрою, знадобилось лише декілька хвилин, щоб запросити мене поїсти на кухні з усією з родиною. Вони зібрались біля вогнища, яке одночасно зігріває людей, підсмажує м'ясо і задимлює домашні ковбаски альєра, підвішені над ним.
Центральне місце на вечері займала Posta а Mirandesa, фірмове блюдо регіону. Це біфштекс з телятини, який вирізається із задньої частини мірандської худоби і подається з соусом з оцту та оливкової олії, який за словами Лурдіньяс був вигаданий її бабусею, на честь якої і названо ресторан. Його подали з розрізаною на чотири частини підсмаженою картоплею, салатом, глечиком червоного вина, а на десерт - негострий сир із суміші коров'ячого та овечого молока з домашнім варенням сімох (!) різновидів: з груші, кабачків, інжиру, сливи, черешні, вишні і айви.
З мене взяли 21 євро, але воно було того варте, особливо якщо врахувати вартість багатогодинного уроку мірандської мови, наданого мені за столом чоловіком Лурдіньяс, Альтіно Мартінсом.
Альтіно, який виріс, спілкуючись мірандською, в селищі Парадела на річці Дору, на кордоні з Іспанією, допомагав мені зрозуміти дитячу книжку з малюнками, яку я придбав в Міранда-ду-Дору за декілька годин до того - "Las Mies Purmeiras Palabras an Mirandés" ("Мої перші слова мірандською"). Ми працювали над вимовою, і він відзначив слова, які були досить відмінні від їх іспанських та португальських еквівалентів: вівця - це canhona, коліно - zinolho, сніжинка - farrapa. Найбільш мені запам'яталось те, як в мірандській розрізняють бабусю і дідуся, які звуться однаково - abó. За необхідності дідусь стає l’abó de las calças (прабатько в штанях), а бабуся - l’abó de la saia (прабатько в спідниці). Не беручи до уваги чоловіків, які ходять у спідницях, і жінок, які ходять у джинсках, чи не можна погодитись, що це чудово? (Інший фаворит - це веселка, яка зветься , cinta de la raposa, тобто "лисячий пасок").
Альтіно пояснив, наскільки ізольованим був регіон навіть у 1950-х, коли він був малою дитиною. Він вперше побачив автомобіль в 5 чи 6 років; потім іспанські інженери, які будували гідроелектричну дамбу на річці, "літали" по місту на машинах зі швидкістю 20 чи 25 кілометрів на годину, викликаючи у дітей страх і захоплення. Він також сказав, що коли місцеві віслюки вже були не здатні виконувати роботу, селяни вели їх до скелі біля річки і зіштовхували вниз, і їх кістки до блиску обскубували стерв'ятники.
Коли я протягом наступних двох днів блукав прилеглими селами, я виявив, що вільно мірандською більше володіють старші селяни, але одним з багатьох виключень був Дуарте Мартінс (не родич Альтіно), молодий чоловік району Мальядаш, вчитель мірандської мови.
"Я спілкуюсь мірандською, щоб захистити свій спосіб життя, мій спосіб розуміння світу", - розповів він мені за келихом пива в барі Rochedo в Міранда-ду-Доро. Також він додав, що з деякими місцевими жителями спілкується виключно мірандською.
Я б міг відвідати його уроки, сказав він, але школа не працювала через Різдвяні свята. Натомість він дав мені декілька чисел La Gameta, щорічного журналу студентських робіт мірандською мовою, публікацією якого він професійно займається. ("La Gameta" означає "сочевиця").
На цей день Парагвай залишається єдиною країною в Америці, в якій більшість населення розмовляє однією корінною мовою – гуарані. Вона надійно захищена Конституцією, що офіційно надає їй статус, рівний з мовою європейських колонізаторів – іспанською. А на вулицях вона є джерелом національної гордості.
Позаяк письмова мірандська мова схожа на іспанську і португальську, мені вдалося зрозуміти принаймні загальну спрямованість оповідань і ессеїв в журналі; деякі з них були явно особистими, а інші, які, як здалось, переказували народні казки, почуті від членів сім'ї чи сусідів, - історіями про курей і чудовиськ, пастухів і релігію. Історія залишила на цих текстах болісний відбиток: в часи панування диктатора Антоніо де Олівейра Салазара (який правив з 1932 по 1968) мірандську було заборонено; багато хто з батьків цих студентів так і не навчився говорити мірандською, не кажучи вже про письмо. Тепер їхні діти мають змогу побачити свої власні роботи надрукованими мірандською.
В той день, коли я зустрів Дуарте, я попрямував відвідати й інші села. В крихітній Параделі, де народився Альтіно, я зупинився в невеличкому кафе під назвою O Paradela. Вони не готували обіду, проте привітна молода жінка на ім'я Тереза посадила мене біля вогнища і сказала, що могла б подати мені тарілку домашньої ковбаси чорісос (chouriço), шинки і сиру (4 євро). Очікуючи на їжу, я переглядав одне число La Gameta. Коли Тереза принесла мені обід, то побачила, що я читав.
"О, я тут щось писала", - сказала жінка. - "Це ж число за 2004 рік, вірно?"
Так і було. Вона почала перегортати сторінки, поки не знайшла коротке оповідання під назвою "L pastor i l spagnolo" ("Пастор і іспанець"). Знизу було написано: "Тереза Прето, 9-й клас".
Мені не вдалося цілком його зрозуміти, проте суть була ясною: мірандський пастух йшов зі своєю отарою біля кордону і зустрівся з іспанцем. "А хто їсть більше: біла вівця чи чорна?" - пожартував іспанець. Пастух, який не бажав, щоб його зачіпали, відповів безслівною непристойністю, поцілувавши вівцю у дупу, і іспанець навчився більше ніколи не дошкуляти місцевим пастухам.
Можливо, це і не абияка література, проте її художнє оформлення не могло б і бути більш локальним: іспанський кордон знаходився лише за декілька сотень ярдів. Після обіду я пішов туди, зупинився на краю вражаючої скелі, з якої відкривався краєвид на ріку Дору і Іспанію за нею. Ніяких іспанців чи пастухів видно не було. Я подумав, чи це не те місце, де зустрічали свою сумну долю старі віслюки. Мій погляд перекинувся на все ще працюючу гідроелектричну дамбу, з якою в це село лише якихось п'ятдесят з чимось років тому прийшли перші автівки - ls purmeiros carros, якщо мене не підводить моє знання мірандської мови.
